Згадуючи події шестирічної давнини, а саме звільнення міст північної Донеччини, варто пригадати дії не тільки збройних формувань українського війська та добровольців, а ще й місцевих сил опору. Повірте, такі були чи не в кожному окупованому місті Донбасу. Про один такий «клуб за інтересами» мені розповів пан Дмитро з Краматорська.
Дмитро народився та виріс в місті Краматорськ, закінчив тут середню школу, потім навчався у військовому ВНЗ, згодом закінчив військове командне училище. Надалі доля склалася так, що хлопець був змушений піти з армії після декількох років служби. Як каже сам Дмитро: «На той момент нічого кращого не придумав як піти на «гражданку».
А далі, далі чоловік жив собі мирно, будував власне щастя — але тут прийшли непрохані гості, тож довелось зустрічати.
– Дмитре, коли ця війна почалась особисто для тебе?
– Ця війна для мене почалася у лютому 2014 року. Коли почалися події в Криму мені вже однозначно стало ясно що буде війна. Але чесно, про початок війни у мене було трохи інше уявлення – авіація, артпідготовка, потім наступ танків та піхоти, чомусь так воно складалося в голові. Коли побачив перших «іхтамнєтов», зрозумів що тут буде по іншому.
– У цей момент ти був у Краматорську?
– Так. На той час ми в Краматорську вже встановлювали контакт з командуванням військової частини А3546, це комендатура повітряних перевезень краматорського аеродрому. Все починалось з волонтерської допомоги, згідно зі списком командира ми діставали запасні частини на техніку, привозили бензопомпи. Це був початок весни 2014 року.
Було також зрозуміло що серед місцевих немало колаборантів, тому ми вирішили допомагати збройним силам ще й інформаційно. Далі зорганізувався такий собі «клуб за інтересами», це було 17 квітня, коли проводився останній за часів окупації проукраїнський мітинг в Краматорську. На своєрідному засіданні було представлено два плани подальших дій. Перший – зібрати партизанський загін та вдарити по тилах супротивника, але людей з хоч якимось військовим досвідом серед нас виявилося небагато, тому від ідеї партизанського загону без зброї, навичок та лісу ми відмовились. Другий план передбачав організацію підпілля з інформаційною та диверсійною роботою. Ми вийшли на прямий зв’язок зі збірним загоном підрозділів Служби безпеки України «Альфи» та МВС – «Омеги», що базувався на цивільній частині краматорського аеродрому та встановили з ними тісний контакт. Це був травень 2014 року.
– Як протидіяли окупанту? Розкажи те, що можеш.
– Жоден «чих» з боку окупантів не був таємницею, ми викривали схеми переміщення ворожої техніки та загонів, видавали місця зберігання зброї та набоїв. Також займалися виявленням та нейтралізацією спостережних постів противника навколо території, попереджали хлопців про підготовку до обстрілів аеродрому з боку окупантів. Регулярно збиралася та передавалася інформація про рух НЗФ, групі офіцерів на чолі з генералом Кривоносом, яка очолювали оборону краматорського аеродрому. Як людина обізнана з військовою справою можу сказати, що окупанти діяли досить професійно, тобто більшість цих людей вже були підготовані заздалегідь.
– Чи були моменти, коли існувала реальна ймовірність розкриття вашої групи?
– За декілька днів до звільнення міста мені зателефонували друзі та сказали: «За тобою вже їдуть, тікай». Я швидко схопив кішку, рюкзак з першими необхідними речами та кулею вискочив з дому. Близько трьох-чотирьох годин я спостерігав із кущів, що знаходились неподалік, за входом у свій дім. Одного з моїх знайомих бойовики схопили та катували. Був ризик того, що людина розкриє інформацію про моє місцеперебування. Але він мене не видав. Патріотично налаштовані лікарі врятували життя цьому чоловіку. Тому того разу все закінчилось можна сказати добре.
– Підходячи до дати звільнення міста, розкажи чим ви займалися напередодні. Трохи про свої відчуття та емоції.
– Про те що окупанти втечуть з міста ми не знали до останнього. Тобто я передбачав, що при виході зі Слов’янська противник намагатиметься закріпитися вже у Краматорську. Тим більше гарнізон Краматорського аеропорту готувався до ймовірного штурму. У ніч з 4 на 5 липня готувалися і ми – рахували техніку, кількість особового складу, фіксували переміщення окупантів. Але ми, звісно, не очікували на те, що все відбудеться таким чином. Коли наші, українські війська зайшли у місто я почувався найщасливішою людиною у світі. Коли все починалося жоден з моїх друзів та і я не думали, що доведеться відстоювати рідне місто, але оглядаючись назад, гадаю, ми дали гідний результат. Тоді ми доклали максимум зусиль аби окупант не почував себе в Краматорську як у себе вдома, своїми діями ми зберегли не одне життя українських воїнів та показали, що в Краматорську є патріотичні сили протидії окупації.
До речі, «клуб за інтересами» існує й досі, адже війна ще не закінчилася, а окупантам один раз і на все життя слід запам’ятати – на «руський мір» в Краматорську не очікують. Адже окупантам в українських містах готові протидіяти не тільки Збройні сили України, а ще й такі «клуби за інтересами» від патріотично налаштованих громадян.