Іван Михайлович Дзюба – видатний літературний критик, громадський діяч, український літературознавець. Він народився на Донеччині та став великою людиною, чиї здобутки визнані державою.

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську він вступив учитися на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Та під час Голодомору Іванові та його родині довелося попоїздити по всій Донеччині у пошуку кращого життя.

З самого дитинства Іван відзначався нахилом до літератури. Тому щойно ставши студентом, він виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників. Написана ним у роки студентства літературно-критична праця «За високу майстерність» вийшла у 1953 році на сторінках Донецького альманаху «Донбас», засвідчивши високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його беззаперечний літературний хист та уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.

Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту Іван Дзюба вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. В його творі “Інтернаціоналізм чи русифікація?” йшлося про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.

Літературний критик Дзюба усвідомлював, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим, ідеологічна еліта спиралась перш за все на репресивний державний апарат і засоби масової інформації. Цій справі слугувала розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до “вершин комунізму”, а за одне й – на руйнування української національної культури.

Через те, що Дзюба був патріотом, він завжди мав проблеми з радянською владою. Тому, працюючи в редакціях друкованих видань, надовго він там не затримувався. Бо його завжди намагалися звільнити.

Як Іван Дзюба боровся з радянським режимом та чому його не полюбляла влада?

4 вересня 1965 року в Києві у кінотеатрі “Україна” на прем’єрі художнього фільму “Тіні забутих предків” він виступив із промовою про таємні арешти молодої інтелігенції. Загальнолюдські цінності, свобода, рівність, братерство не можуть утвердитися там, де існує нерівність націй, де людина національно упосліджена і не постає як індивід. На цьому літературний критик зробив особливий наголос у виступі в Бабиному Яру.

Дзюба публічно й принципово висловився проти кричущих порушень у творі “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. У 1965 році цей рукопис був надісланий до Центрального Комітету КПУ разом із протестом проти арештів серед інтелігенції. Дзюба вимагав від партії та радянського керівництва СРСР та УРСР пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні, а наприкінці застеріг: «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення”.

Ця праця швидко поширилась за кордоном: у Нью-Йорку, Мюнхені, Парижі, Лондоні, Римі, Пекіні. А на початку квітня 1972 року Дзюба був заарештований, тими ж днями відбулося судове засідання, на якому Івана Дзюбу було засуджено до 5-ти років позбавлення волі. Але через півроку Івана Дзюбу відпустили. Йому заборонили публічні виступати та критикувати владу. У цей час він почав вивчати літературу інших народів Середньої Азії та Кавказу.

Восени 1989 року Іван Дзюба був одним із співзасновником Народного руху України. З 1991 року – з початку часів незалежності – Іван Дзюба займає посаду головного редактора журналу “Сучасність”, а згодом стає головою редакційної ради.

У листопаді 1992 року його призначають Міністром культури незалежної України, де він пропрацював до 1994 року. На роботу їздив в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто. З 1999 по 2005 рік очолював Університет імені Тараса Шевченка. З 2001 – почесний доктор Національного університету Києво-Могилянської Академії.

Ось лише один вислів Івана Дзюби, сказаний на початку незалежності України: “Попри все пережите, особливо у 20 столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати підґрунтя для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак упродовж століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури.

Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов’язаних із цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.
Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови y коло сучасних комп’ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова – книгами, газетами, радіо, телебаченням, українською освітою за допомогою ринкових і законодавчих механізмів”.

Іван Михайлович Дзюба є лауреатом низки премій, автором чисельних статей і борцем за свободу України. Він відстоював свою рідну землю, і ніколи не мовчав, завжди казав усе, що думає про владу.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут