У День Незалежності України на Донеччині вшанували пам’ять тих, хто виборював волю й гідне майбутнє для свого народу в часи безнадійного совєтського лихоліття. Данило Шумук – один із таких видатних Героїв. Його по праву називають Людиною-легендою. Він пройшов німецькі й радянські концтабори, воював за незалежну Україну в лавах УПА, став одним із засновників Української Гельсінської Групи. Під час своєї вимушеної еміграції Данило Шумук не полишав боротьби з тоталітарною радянською системою і мав промову в Овальному кабінеті Білого Дому та зустріч із Рональдом Рейганом. Останні півтора роки свого життя Данило Шумук провів на Донеччині, в місті Покровську. Тут він і був похований у 2004 році.
Начальниця Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко, начальник управління інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Донецької ОДА Тетяна Ігнатченко-Тюріна разом із онукою Данила Шумука – Ніною Калач поклали квіти до його могили і мали дуже теплу розмову.
«Завжди цікаво чути, що про видатних людей кажуть їхні рідні, а пані Ніна розповідає про свого дідуся із любов’ю та захватом, – зазначив Павло Кириленко по завершенні пам’ятної зустрічі. – Говорили й про те, що на Донеччині має бути музейна експозиція, присвячена борцям за українську незалежність у XX столітті. І не можна забувати, що їхню боротьбу зараз продовжують сотні тисяч українських військових на передовій. Вони засіяли зерня, яке дало пагони незламної самосвідомості молодих українців. Пам’ятаймо – з повагою і вдячністю».
Смертний вирок замінили 20-річним ув’язненням
Данило Лаврентійович Шумук народився у грудні 1914 року в селі Боремщина Володимир-Волинського повіту Волинської губернії (нині Любомльський район Волинської області). З 16-ти років він брав участь у роботі Любомльської повітової організації Сельробу, що діяла на території Польщі, а після 1939 року, коли СРСР загарбала Західну Україну, зазнав перших, і, на жаль, не останніх, репресій радянської каральної системи. У травні 1941 року Данила Шумука, як брата «ворога народу», було направлено до трудового табору, а з початком 22 червня 1941 року німецько-радянської війни переведено до штрафбату. У перші дні боїв він потрапив у полон, перебував у німецьких концтаборах для радянських полонених на Полтавщині, а восени 1941 року з Хорольського табору йому вдалося втекти.
Із березня 1943 до грудня 1944 року Шумук – у лавах УПА, де переважно викладав на вишколах. У лютому 1945 під час рейду до східних областей 31-річний Данило був заарештований НКВС УРСР в селі Розкопанці Богуславського району Київської області. У квітні того ж року радянські репресивні органи засудили його за участь в УПА до смертної кари, через півтора місяці заміненої 20-річним ув’язненням.
У післявоєнні роки Данилові Шумуку довелося відбувати покарання у Норильських, Тайшетських та інших концтаборах, а також у Владимирській тюрмі. 1953 року у каторжному таборі № 3, де він знаходився, спалахнуло повстання в’язнів, і Данило Шумук був одним з лідерів бунтівників. 1956 року, після перегляду його справи, Шумук був дотерміново звільнений зі зняттям судимості і відновленням у правах. Повернувшись додому, він був змушений під тиском КГБ переїхати разом із сім’єю на проживання до населеного пункту Слов’янка Дніпропетровської області.
Усі спроби КГБ зламати волю Шумука й схилити його до співпраці виявилися марними. Стикнувшись із категоричною відмовою дисидента підкоритися системі, радянські кати вдруге його заарештували, а роком пізніше Данило Шумук був засуджений на 10 років ув’язнення за обвинуваченням в «антирадянській пропаганді й агітації». Друге ув’язнення він відбував у Воркуті, Тайшеті й мордовських концтаборах. Після звільнення 20 листопада 1967 року у Києві оселився в місті Богуславі, але знову – ненадовго.
У січні 1972 під час операції КГБ УРСР «Блок» Данило Шумук був вчергове заарештований, як і ще близько ста осіб, серед яких були Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк… Вирок суду, винесений Данилові Шумуку, – 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Того ж року він відмовився від радянського громадянства. Покарання відбував у Мордовії у таборі «Сосновка».
1979 року Шумук став членом-засновником Гельсінської Групи у місцях позбавлення волі й Української Гельсінської Групи загалом.
21 травня 1987 закінчився термін заслання, і Шумук емігрував до Канади. 10 грудня 1987 року він виступав в Овальному кабінеті у Вашингтоні під час святкування Дня декларації прав людини, прийнятої ООН. Після виступу його прийняв президент США Р. Рейган.
В Канаді Данило Шумук написав і видав книгу «З ГУЛАГу у вільний світ». Згодом на Заході вийшли й спогади Шумука «За східнім обрієм» (Париж — Балтімор, 1974), які пізніше були перевидані з деякими доповненнями під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англійською мовою «Life Sentence» (Едмонтон, 1984). У незалежній Україні ця книга була випущена у видавництві імені Олени Теліги у 1998 році.
Останні роки свого життя Данило Шумук провів на Донеччині. У листопаді 2002 року він повернувся в Україну та оселився у дочки Віри у місті Красноармійську, де й помер 21 травня 2004 року.
Громадянський подвиг і видатні заслуги Данила Шумука перед Україною відзначені державними нагородами. 8 листопада 2006 року Данило Шумук був нагороджений орденом «За мужність» I ст. — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (посмертно).
«Його ім’я відоме багатьом жителям Покровська»
У місті Покровську Донецької області, де Данило Шумук мешкав з 2002 по 2004 рік, дбайливо зберігається пам’ять про нього представниками місцевої громади та його рідними.
Начальниця відділу культури, туризму та ОКС Покровської міської ради Донецької області Олена Олехнович розповідає:
– Останні роки свого життя Данило Лаврентійович прожив у своєї доньки Віри Данилівни Калач, на вулиці Соціалістичній, 18 (пізніше вул. Поштова). 2004 року його поховали на центральному кладовищі міста.
Городяни шанують пам’ять видатного борця за Незалежність України. В 2019 році, за ініціативи громадськості та сприяння міської влади, на будинку, де проживав Данило Шумук, було урочисто відкрито меморіальну дошку на його честь.
Квартиру, де жив Данило Шумук, викупили місцеві підприємці, відкрили там кав’ярню та облаштували в приміщенні кав’ярні куточок пам’яті, присвячений Данилові Шумуку. У пам’ятні дні тут збираються небайдужі люди, аби віддати данину поваги видатному українцю та покласти квіти до меморіальної дошки.
Під час обговорень члени робочої групи з перейменування об’єктів топоніміки прийняли рішення перейменувати вулицю Поштову на вулицю Данила Шумука, адже саме на цій вулиці знаходиться будинок, в якому він прожив свої останні роки.
Зараз місцева влада працює над розробкою туристичного маршруту містом, який об’єднає всі патріотичні куточки міста в одне ціле. Він обов’язково буде проходити вулицею Данила Шумука, через його будинок та меморіальну дошку, встановлену на його честь.
Нащадки славетних традицій…
Так склалося, що через тривалі арешти Данило Шумук бачився зі своїми рідними дуже рідко. Однак ці зустрічі були сповнені тепла, доброти, і найдовше він підтримував родинний зв’язок із донькою Вірою.
Сам Данило Лаврентійович зазначав: «Кожна людина має чимось жертвувати: меншим заради більшого. Але не всі люди це однаково розуміють. Адже для одних найбільше це плотське, а найменше це духовне».
Впродовж 15 років, коли Данило Лаврентійович жив у Торонто (Канада), його донька неодноразово приїздила до нього в гості. І коли в жовтні 2002-го року Віра Данилівна поверталася в Україну, Данило Лаврентійович сказав: «І я з тобою…».
Доторкнутися до легенди… Таку унікальну можливість сьогодні надає всім, хто цікавиться життєвим шляхом Данила Шумука, його онука Ніна Калач. Відповідаючи на запитання, як би Данило Лаврентійович сприйняв перейменування вулиці Поштової на його честь, пані Ніна зазначає:
– Дідо спокійно сприйняв би все це. Йому було байдуже на славу й визнання. А от з чого б він насправді тішився, так це з того, що зараз маємо таку свідому молодь, так багато людей, які стали на захист України.
Пані Ніна не стоїть осторонь сучасної війни, але не любить цим хвалитися. «Роблю те, що має робити кожна нормальна людина», – віджартовується вона…
Начальниця управління інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Донецької обласної державної адміністрації Тетяна Ігнатченко-Тюріна, ділячись враженнями від зустрічі з Ніною Калач у Покровську, говорить:
«Дивилася на неї й думала: правду кажуть, що людська кров – не вода. Шляхетність – це те, що шліфується поколіннями. Ми як суспільство доростемо колись до рівня усвідомлення величі своєї історії й масштабу людей, які її творили. А поки – крок за кроком – повертаємо Донеччині її потужне українське коріння».
Вже після смерті Данила Шумука, в 2006 році, він був удостоєний державної нагороди – ордена «За мужність» І ступеня за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (посмертно).
Зараз у Покровську живе та працює вчителем правнучка героя Євгенія Горкава. Під час урочистого відкриття меморіальної дошки на честь Данила Шумука героя її удостоїли права відкрити пам’ятну композицію для присутніх. Двом синам Євгенії, які вже пішли у третій клас, родина також прищеплює любов до української мови та української історії та культури.
«Зараз я навчаю хлопчиків, аби вони розмовляли тільки українською мовою. Говорю їм: «Васько і Ромко, ви ж козаки!». І вони навчаються, стараються», – зазначає пані Ніна.
