Парасковіївська спеціальна школа №40 Донецької обласної ради до повномасштабного російського збройного вторгнення працювала у місті Соледарі Бахмутського району. Війна змусила колектив учителів, вихователів, інших працівників евакуюватися разом із дітьми й шукати для учнів прихисток в інших регіонах України та за її межами.
Про умови, в яких сьогодні працюють учасники навчального процесу, про наявні проблеми та плани й перспективи розповідає директор Парасковіївської спеціальної школи №40 Донецької обласної ради Олександр Василенко:
– На цей час наш колектив охоплює два заклади – Парасковіївську спеціальну школу і Миколаївську філію, що неподалік міста Слов’янська Донецької області, – зазначив Олександр Василенко. – У Парасковіївській спеціальній школі навчаються діти-сироти, яких на початку повномасштабного російського вторгнення тут було 85. Вихованці, що перебувають на повному державному забезпеченні, у 2022 році були евакуйовані до Королівства Іспанії. На сьогодні там залишилось 77 дітей, а інші повернулися в Україну та продовжили навчання в технічних ліцеях. Зараз ми займаємося питанням повернення в Україну ще 29 дітей – як випускників закладу, так і учнів, які продовжуватимуть навчання в Україні. Для цього ми уклали відповідні договори із закладами, де надалі перебуватимуть діти, отримали акти дозволу на проведення освітнього процесу, з урахуванням облаштованих сховищ. Адже діти, які навчаються в технічних ліцеях, потребують індивідуальних занять.
Решта учнів Парасковіївської філії після повномасштабного вторгнення рф також виїхали за межі Донецької області. Розміщені вони у 15-ти областях України, і зараз організовано їхнє дистанційне навчання.
– Яким є, на вашу думку, головний здобуток проведеної роботи з евакуації та організації навчання дітей у нових умовах?
– Головне – ми зберегли свій педагогічний колектив і знайшли можливість завдяки Донецькій обласній державній адміністрації, департаменту освіти і науки Донецької ОДА та нашим друзям-волонтерам технічно забезпечити навчання наших дітей. Якщо раніше учні мвали змогу користуватися лише клавішними пристроями, які, звичайно, не могли забезпечити дистанційного проведення занять, то тепер у них є все належні умови для здобуття освіти в онлайн режимі. Ми ретельно вивчаємо всі родини наших вихованців, обстежуємо їхній матеріальний стан. І за сприяння наших друзів-волонтерів та інших помічників забезпечуємо потреби учнів. А таких партнерів, які готові допомогти, у нас дуже багато. Зовсім недавно ми придбали за рахунок волонтерів 29 планшетів, які передані тільки дітям. Ну і також ми надаємо гуманітарну допомогу, зокрема взуття, одяг. Усе, що можемо знайти, чим забезпечують доброчинці, ми передаємо для потреб наших вихованців.
Окрім того, ми змогли домовитися з керівництвом закладів освіти у приймаючих громадах щодо надання нашим дітям можливості туди приходити для проведення занять як у дистанційному, так і в офлайн режимі. У Дніпрі є багато дітей нашого закладу і є вчителі-вихователі. Завдяки домовленості з освітнім закладом проводяться навчальні зустрічі, на які приходять діти, приходять батьки, і вчителі проводять з ними консультаційні та практичні заняття.
Окрім того, ми проводимо заняття з дітьми на базі гуманітарних хабів, що діють у містах України. Так, в Ужгороді завдяки Донецькому обласному профспілковому комітету освітян організовано проведення уроків за участю наших дітей і вчителів. Аналогічним чином організовані заняття дітей нашого закладу у Дніпрі, де Соледарська міська територіальна громада облаштувала освітній хаб. А якщо потрібна буває якась консультаційна допомога з боку наших фахівців, то ми також охоче відгукуємося і допомагаємо проводити такі консультації безкоштовно.
Щодо евакуації, яка відбувалася з Соледарської громади, то ми вивезли дітей і батьків, і це для нас було першочерговим завданням: врятувати людей, не залишати їх в районі активних бойових дій. Дуже було іноді складно. Але ж нам допомагали і військові, і місцеві адміністрації, щоб ми вивезли дітей за межі нашої області. Тому у нас зараз на території Донеччини немає ніде нікого.
– Як налагоджена комунікація із учнями школи, які перебувають за кордоном?
– Діти, що знаходяться за кордоном, регулярно долучаються до занять, і ми з ними перебуваємо на постійному зв’язку. У нас є вчителі, які мешкають за кордоном, зокрема у Польщі та в Чехії. Ми забезпечуємо їх комунікацію, і вони безпосередньо контактують з нашими учнями.
Отже, тримаємо, як то кажуть, руку на пульсі.
– Дистанційна робота – це доволі новий досвід у роботі шкільних колективів. Наскільки успішним він є за сьогоднішніх умов?
– Так, робота в онлайн режимі – це нові реалії нашого життя, до яких об’єктивно нам усім доводиться звикати в умовах повномасштабної війни. На сьогодні адміністрація і працівники нашого закладу освіти розташовані у різних регіонах, тому ми в основному працюємо в онлайн режимі. Дистанційно проводимо й усі наради з колегами.
Я працюю в місті Одесі. Мені там загальноосвітня школа №86 надала невеличке приміщення, яке було не задіяне для навчання, і я там працюю у робочий час. Якщо виникає необхідність перейти в сховище, то спускаємось у сховище і там продовжуємо працювати далі. І, звичайно, разом із вчителями й вихователями, які є поруч зі мною і які перебувають на зв’язку, ми і наради проводимо, і безпосередньо взаємодіємо.
– Напередодні нового навчального року ви взяли участь у 9-му конгрес освітян «Код незламності освіти Донеччини», що проходив у Києві. Яке значення мав цей форум для вас і для ваших колег?
– Знаєте, такі зустрічі, як цей конгрес і як минулорічний конгрес, – вони дають насамперед моральне задоволення. Адже одна справа – коли сидиш біля комп’ютера, сповнений тривоги, а іноді і болю від тих новин, які надходять. Ми ж звісно, відслідковуємо всі події, що відбуваються у нашому регіоні. Мені кажуть друзі: ти знаєш, у тебе на фото нібито є усмішка на обличчі, але ж очі сумні. А от на конгресі у Києві я мав змогу побачити своїх колег, своїх однодумців, поспілкуватися з ними. Це по-перше. А по-друге, у нас на конгресі «Код незламності освіти Донеччини» було своє засідання інклюзивних, спеціальних закладів освіти Донецької області, і ми отримали уже багато порад, зокрема від Донецького інституту післядипломної педагогічної освіти. На форумі ми почули низку важливих виступів із визначенням тих пріоритетних напрямів, за якими ми будемо працювати.
І від участі у конгресі мною отриманий позитив – від того, що ми працюємо. Є напрацювання, є можливості запроваджувати інновації. Тим більше, що технічно ми себе забезпечили, і будемо працювати далі. Тому я дуже дякую за таке запрошення на цей конгрес.
На така зустріч, яка була на освітянському конгресі. Моя заступниця Тетяна Володимирівна, інші вчителі – ми маємо нагоду тут зустрітися, поспілкуватися.
– На яких пріоритетних напрямах роботи і планах буде зосереджена ваша увага?
– Зараз велика увага приділяється на різних рівнях формуванню нової української школи і патріотичного виховання. Щодо викладання українською мовою, то з 1996 року наша школа працює в режимі україномовного закладу. Впродовж цих років у нас було чимало своїх напрацювань. Наш колектив – дуже творчий. Звісно, у спеціальній школі ми робили поступовий відбір, щоб працювали всі спеціалісти, які можуть працювати з такими дітьми. Тому я дуже вдячний своєму колективу, обласній владі Донеччини і безпосередньо департаменту освіти і науки Донецької ОДА за ту підтримку, що надається, за постійну координацію роботи, за те, що нас зберегли і нам надали можливість працювати. У нас є діти, є колектив, і ми будемо працювати. 1 вересня для нас усіх було справжнім святковим днем. Будемо працювати і далі. Головне – зберігається дух.
Ми розуміємо, що нелегко буде. Але я хочу сказати. Знаєте, ми зберегли колективи свої педагогічні. І я дуже вдячний нашому колективу, що він практично у повномуц складі зберіг вірність своїй професії, вірністьт Україні. Практично ніхто не перейшов на бік ворога. Немає в нас вчителів і працівників інщих професій, які б покинули нас.