24 лютого виповнюється чотири роки від початку злочинного повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Цей напад став кульмінацією загарбницької війни, яку москва розпочала проти України 12 років тому, у 2014 році.
24 лютого 2022 року близько 4-ї години президент рф путін оголосив про початок «спеціальної воєнної операції», метою якої він назвав «демілітаризацію і денацифікацію України». За кілька хвилин російські ракети атакували українські аеродроми та військові об’єкти по всій Україні, почалося відкрите збройне вторгнення росіян із території Білорусі та тимчасово окупованого Криму. Російсько-українська війна, розпочата рф у 2014-му, перейшла в нову гостру фазу.
Під надуманим приводом захисту російськомовного населення в нашій державі від уявних утисків та обмежень кремль насправді поставив за мету знищити військовим шляхом українську державу та ідентичність. Водночас ця агресія виявилася викликом міжнародному світовому порядку, створеному після Другої світової війни, порушила загальну стабільність у Європі та стала глобальною загрозою для світової безпеки.
Повномасштабне вторгнення військ противника до України велося багатьма напрямками, внаслідок чого сформувалося кілька операційних зон: Північно-Західна, Східна та Південно-Західна.
Путін планував бліцкриг: висадити десант на Гостомельський аеродром і захопити Київ за підтримки важкої бронетехніки й артилерії, які зайшли через Чорнобильську зону. Вважалося, що після цієї стрімкої атаки українська влада капітулює. На взяття Києва відводилося не більше як 3–5 днів. Паралельно було завдано удару з півночі по Чернігову, Сумах та Харкову, а з півдня – на Одесу, Миколаїв, Херсон і Маріуполь.
У перші місяці війни світ вражали факти, коли жителі міст у Харківській чи Чернігівській областях виходили на вулиці та площі, без зброї зупиняючи російську військову техніку. Коли в окупованих Херсоні, Енергодарі, Мелітополі більше місяця не припинялися акції протесту під українськими прапорами. Коли кияни чи одесити збирали пляшки і наповнювали їх коктейлями Молотова. Коли люди голіруч захоплювали окупантів, бронетехніку, зброю і здавали все це ЗСУ. Таких прикладів боротьби й героїзму українських цивільних чимало.
Не маючи спроможності перемогти на полі бою, російська держава-терорист вдається до варварських обстрілів українських міст та критичної інфраструктури. Більшість ракетних атак були націлені на цивільні об’єкти. Руйнуючи нашу енергетику, російські терористи прагнуть спричинити в Україні гуманітарну катастрофу та суспільний хаос, знищити економіку та позбавити міста життя.
Війна загартувала й згуртувала нас. Нині нас об’єднують пам’ять про загиблих, спільний біль і спільна відповідальність, прагнення помститися за всіх убитих та закатованих ворогом. Щоб вижити, у нас є лише один вихід – Перемога.
За майже чотири з половиною тисячі днів війни за Незалежність України стало очевидно, що в історичному та ідеологічному дискурсі це вже не «спринт», а затяжний «марафон». Не окреслена чіткими рамками битва між двома супротивниками, а тривала боротьба, що може мати непередбачуваний розвиток та безумовно вплине на розвиток людської цивілізації загалом. Вона підкреслила розрив між демократичними системами та авторитарними режимами, виявивши крихкість сучасного міжнародного правопорядку.
Ці справді незламні чотири роки боротьби, віри та єдності Україна не лише вистояла, а й стала суб’єктом, який змінює світовий порядок. Роль України у формуванні нової архітектури безпеки Європи та реформуванні міжнародних інституцій (зокрема ООН), де старий порядок названо кризовим, зумовила нове звучання «дипломатії неможливого».
Героїчний опір українців – це не лише боротьба за фізичне виживання Українського народу та свободу країни. У цій війні Україна захищає свій європейський вибір, свої ідентичність і цінності як частину європейських.