«Я українець, хоч і російськомовний від народження, аж до 2014 року. Чому саме з початку понад дев’ять років тому російсько-української війни став розмовляти, писати і поширювати українську мову?Бо дуже прагнув вижити!
Це може комусь здається дурницями, але – не для мене, на кого російські окупанти полювали в моєму місті влітку 2014 року.
Мені поталанило, бо «мыжебратья» помилились і не встигли мене затримати. А ще мені дуже поталанило, що окупація Краматорська була всього два з половиною місяці.
І от з того часу я почав по трохи, спочатку тільки міг привітатись, потім намагався писати, а зараз вже хоч і не досконало, але розмовляю українською!», – розповідає директор Краматорського заводу «Донмет» Володимир Сергієнко про свій шлях українського патріота, підприємця, громадянина.
Очолюваний ним завод «Донмет» — виробник сертифікованого обладнання для газополум’яного різання, зварювання, паяння та нагріву металів та інших матеріалів. У 2021 році «Донмет» входив до п’ятірки основних бюджетоутворюючих підприємств у Краматорську. У 2022-му, після повномасштабного збройного вторгнення рф в Україну, завод, як і більшість організацій Донеччини, змушений був релокуватися до іншого регіону… Водночас, своєрідним рубіконом, через який прийшло переосмислення історичної місії України, її народу та боротьби за високі ідеали волі та демократії, Володимир Сергієнко вважає саме 2014-й рік.
«Філософія вільної людини й філософія раба – несумісні…»
– Історія новітньої боротьби, яку веде Україна проти російської агресії, почалася саме з Майдана, з подій Революції Гідності, – наголошує Володимир Сергієнко. – Спочатку це не було революцією, а був спонтанний виступ молоді, в основному студентів, які прагнули, аби Україна рухалася в Європу. янукович нібито погоджувався: мовляв, так, ми йдемо в Європу. Але після зустрічі з путіним в Сочі він різко змінив свою позицію на протилежну й почав говорити зовсім інше: «Нам там плохо, нас там не ждут…». Отже, він не поїхав на підписання угоди, яку готували зокрема й у його уряді, щодо набуття Україною статусу кандидата на членство в Європейському Союзі. Він злякався путіна. Що йому путін тоді сказав, ми не можемо точно знати. Але він точно його шантажував, скоріш за все, якимись особистими речами, можливо той щось винен йому був. Втім, неможливо через свої власні інтереси ставити всю країну в залежність і наполягати на тому, що наше майбутнє має бути пов’язане лише з «тайожним союзом». Це неприпустимо, неправильно! І молодь проти всього цього вийшла з протестом, заявивши, що наш вибір – це Європейський Союз. Вони там були десь із тиждень, і вже збиралися розходитися. Це були до 100-200 осіб. І раптом хтось захотів зробити януковичу «подарунок»: дивись, як ми їх зараз поб’ємо. Нацькували на протестувальників київський «Беркут». І навмисно, під камери, їх жорстоко побили.
І от тут феномен у чому? Коли б’ють росіян, – вони у більшості своїй розбігаються. А коли побили українських студентів, нашу молодь, причому жорстоко, по-звірячому побили, намагаючись налякати й усіх інших, то свій протест висловили ще більше українців.
Один мій добрий товариш, донька якого була з іншими студентами на Майдані, зачувши по телефону: «Тато, нас б’ють!», одразу ж із друзями попрямував на місце подій. І більше того, українські працівники «ДАІ» його провели, бо вони також були проти того, щоб страждала патріотична молодь. І це був один із сотень і тисяч таких прикладів. Тому вийшли вже тисячі людей, щоб заявити: «Не можна бити людину по-звірячому, кийками! Це неприпустимо! Не для цього існують «Беркут» і міліція! Це – залякування!».
І тут ми бачимо дві філософії. С одного боку, московитська філософія раба, який під силою тиску прогинається і каже: «Та ладно, мы тут вне политики… Мы люди маленькие, от нас ничего не зависит». Їх б’ють – вони погоджуються. А філософія вільної людини – у тому, що ти чиниш опір, ти кажеш, що це негідно так робити. Ти кажеш: «Ви втратили своє право бути нашим президентом після того, як по-звірячому так побили людей!».
І далі пішов мирний Майдан. І знову відбувалися побиття й розстріли. Знову висмикували протестувальників по одному. І знову було розмежування. Люди з ментальністю рабів говорили: «Работать надо, а вы протестуете!». І для мене оте російське слово «работать» не є прийнятним, бо воно від слова «раб», на відміну від українського слова «праця». А з іншого боку, повстали вільні люди, які говорили: «Ми протестуємо, бо міліціянти, що б’ють і вбивають людей, – це не представники влади, це звірі!». Отже, і я, належачи до вільних людей своєї країни, як міг підтримував цей Майдан. Важливо й те, що такий потужний людський опір проходив мирно, із дотриманням його учасниками громадського порядку. Згадайте: жоден магазин, розташований поруч, не зачинився, жоден не був пограбований. І, проходячи повз барикади, ми чули: «прошу», «будь ласка». Там у людей був дух свободи!
Натомість рабам страшно від слова «свобода». Вони лякаються від цього слова. А вільна людина, навпаки, готова за свободу й життя своє покласти!
Відтак протистояння з тодішньою владою ставало дедалі гострішим. А янукович жодним чином не відмежувався від своєї співучасті у розправі над протестувальниками і не заявив, що це – негідно. Він і його посіпаки закликали нібито до «порядку», але найкращий порядок у їхньому розумінні – це той, що в тюрмі. Але це – не порядок, це – рабство. І українці виступили проти такого рабства.
Наступне питання – в тому, що путін не міг нам це простити – що вільні люди скинули такого злодюгу, яким був янукович. І ці Герої, що вийшли на Майдан, вони вистояли. Аби помститися Україні за її волелюбство, путін готувався і раніше. Отже, ним і була розпочата його військова операція із захоплення України.
Брехня й грабіжництво – це все, на що здатні терористи
– Був лютий 2014 року, – продовжує Володимир Сергієнко. – Ми вже раділи здобутій на Майдані перемозі. Але водночас російські війська заходили у Крим. Регулярної армії, яка би могла протистояти агресорові, на той момент в Україні фактично не було. Потім ми уже дізналися, що янукович геть усе, що мала на озброєнні українська армія, розпродав і розформував. Боєздатного війська на той час було в Україні від трьох до шести тисяч, а безпосередньо в Криму і того менше. А у росіян базувалися в Криму приблизно 20 тисяч солдатів на так званих «законних» підставах. Вони мали вже йти геть з України, але за «дешевий» газ Україна продовжила їм перебування ще на 40 років. Отже, коли людина чекає чогось дешевого – енергоносіїв чи інших ресурсів, – це не що інше, як пастка. Адже за той «дешевий» газ ми зараз розплачуємося кров’ю. Звідти, з Криму все це пішло. А потім потрошки-потрошки і тут, на Донбасі почав з’являтися цей «русскій мір».
Вони готувалися до захоплення України давно. Створювали різні незаконні формування, одним із яких було «народноє ополченіє донбаса». І в Краматорську був такий Павєл Цвєлой, котрий позиціонував себе в подальшому як глава так званого «антикризисного совета днр». Пам’ятаю, він тоді вийшов з якоїсь автомийки. Ми мали коротку розмову. Він говорив, що бореться «за щастя трудящих». У нього було обличчя доволі інтелігентної людини, носив окуляри. Я кажу: «Що ж ви робите? Революції колись дєдушка Ленін підіймав, а ви в окулярах… Вас вб’ють». Адже з історії ми знаємо, що більшість тих революціонерів, що колись слідували за Леніним, були винищені тим самим режимом, який вони створювали. А він відповів: «У меня и сомнєнія нету, что тут будут російскіє танкі».
Вже потім я дізнався, що заздалегідь до подій 2014 року цей Павєл Цвєлой та інші, хто був із ним, їздили в Підмосков’я, тренувалися, готували ту саму символіку, яку згодом вивісили.
Я ж на той час нічого цього не знав. Займався власним бізнесом і не переймався питаннями політики. Усе зрозумів лише тоді, коли прийшов отой «русскій мір», 90 відсотків носіїв якого сюди й завозили з росії. А потім, на початку березня, вони проводили свої акції на площах. Ми не втрачали ініціативи: виходили на свої патріотичні маніфестації. Бувало, що на одному й тому майданчику поруч із нашими українськими патріотами стояли ті, заїжджі сепаратисти і провокували нас різними вигуками. Пам’ятаю, як я підійшов до однієї з учасниць, що виступала за «русскій мір», і запитав її: «А ви звідки?». І вона щось почала вигадувати, ніби місцева, але по ній було видно, що це – зайда.
Цілком надуманими були й проблеми «захисту російської мови», які проголошували сепаратисти. Бо в нас у Краматорську 90 відсотків людей на той час розмовляли російською, і ніхто їх такого права не позбавляв. І я побачив, що безлад у місті чинили такі ж самі люмпени, які виступали у 1917 році, добре засвоївши одне: брехня, якщо її повторювати мільйони разів, стає потужною зброєю.
А потім зайшов гіркін-стрєлков зі своїм загоном диверсантів. І знову йшла маніпуляція гаслами на кшталт: “мы же братья”, “там, у росії пенсия больше” тощо. А слово свобода для них було ні про що. Як вони казали: “свободу на хлеб не намажешь”. І всі, хто їх підтримував, чомусь вважали, що путін йде їх нагодувати. Ось вони й повелись на цю халяву.
Ось це й був «русскій мір» у всій його абсурдній сутності. А потім вже на нашу землю прийшли буряти, чеченці й увесь їхній кримінальний зброд, який почав робити одне й те ж саме – грабувати всіх, кого дістануть. Оце й було все те, що робили у 1917 році за вказівками Леніна, тільки вже у новій редакції. І це навіть не про патріотизм, це – про виживання. І тут питання одне. Для того, щоб вижити, працює принцип, що відображає рабську ментальність: дають – бери, б’ють – біжи. Коли ти усвідомлюєш, що це неправильно, ти потрошки чиниш опір. Ти потрошки просуваєш українську культуру. І захищаєш своє право жити на рідній землі.
Для того, щоб бути успішним, треба бути вільним
– У Краматорському клубі підприємців ми просували українські традиції, українську культуру, українську мову, – зазначає Володимир Сергієнко. – Чому саме підприємці були рушійною силою у цьому процесі? Бо вони – вільні люди, які прагнуть забезпечувати зміни своєю працею. А для того, щоб для себе працювати, треба мати свободу. А ті, хто каже: “нам все равно, под каким флагом”, свободи не бачитимуть. Ось подивіться на окупований сьогодні рашистами Маріуполь: усе пограбовано загарбниками, а підприємства вирізані на металобрухт. При цьому якісь дурні з колаборантів збиралися співпрацювати з ними, сподіваючись на те, що грабіжник щось їм дасть. Спала на думку ота фраза, що тішить люмпенів: «забрать у богатых и отдать бедным». Ось саме під такими гаслами прийшов путін на нашу землю, підбурюючи люмпенів відібрати що є найціннішого у більш успішних і заможних людей у тому ж Краматорську. Але згодом виявляється, що терористи грабують не одних лише власників підприємств. Вони приходять, щоб грабувати усіх: спочатку – найбагатших, потім – середняків, а зрештою і тих самих бідняків, що раділи приходу так званих «визволителів». І вже з запізненням люди починають усвідомлювати, що грабіжник ніколи нічого не віддає і ніколи ні з ким не ділиться – він прийшов лише для того, щоб грабувати та вбивати.
Ну, а патріотизм – це саме те, що об’єднує всіх нас, хто хоче вільно працювати на своїй землі. З ким я маю об’єднуватися, щоб вистояти перед лицем ворожої навали? З українцями! І з друзями, якими є для нас поляки, німці, американці, які обстоюють в усьому світі свободу. Саме вони виявилися справжніми друзями нашої країни!
– Якщо порівнювати стан громадянського суспільства в Краматорську в 2014 році і тепер, то чи є відмінності і зрушення за ці дев’ять років?
– У 2014 році, коли прийшов гіркін-стрєлков, він сподівався на підтримку 1 -1,5 тисячі прихильників, яких вони знайдуть в нашому та сусідніх містах. Насправді ж терористів підтримали десь 500 маргіналів – це були кримінальники, наркомани, пияки. І він вимушений був відійти.
Вони розраховували, що їх тут будуть зустрічати з хлібом-сіллю, але цього не сталося. І саме тому путін змушений був згодом показати своє справжнє обличчя агресора і вводити регулярні війська.
Тоді, у 2014 році, я і мої друзі згуртовували людей тим, що закупили маленьких українських прапорців і ходили, роздавали їх. Дбали, щоби в кожному трамваї і тролейбусі була українська символіка. Завдяки цьому городяни бачили й переконувалися, що ми – українці, і ми живемо в Україні. А до цього ж більшість цим не переймалися, їм було все одно.
А потім ти дедалі більше пізнаєш усе багатство української культури, її традицій. Ти дізнаєшся про мистецький спадок Марії Примаченко. І ми у Краматорську усіляко популяризували творчість цієї видатної майстрині. У місті проходив фестиваль імені Марії Примаченко. Організатором цього фестивалю була моя дружина Ірина Сергієнко, за підтримки Краматорського клубу підприємців. Тепер ім’я Марії Примаченко носить одна з вулиць міста Краматорська.
– Як зараз працює ваше підприємство?
– Насамперед, ми працюємо в Україні. Ми вибрали для себе шлях – бути українцями. Ми твердо стоїмо на позиції, що ми – за свободу, за волю, за те, що це наша рідна земля. Я хочу вільно працювати!
Нас залишилася приблизно третина від тієї кількості колективу, що працювала раніше. Але ми виконуємо замовлення і задовольняємо потреби наших покупців. А покупці у нас – насамперед медичні заклади, оскільки ми випускаємо обладнання для медицини, що забезпечує штучне дихання. Ці потреби сьогодні стосуються не лише цивільних установ, але й військових шпиталів. Серед наших споживачів також – підприємства металургійної галузі. Ми постачаємо їм різаки, причому не «ширпотріб», який можна придбати у Китаї, а спеціальні різаки, що характеризуються високою потужністю. І на сьогодні – ми єдине в Україні підприємство, що забезпечує відповідні потреби галузі в цьому плані. І наша продукція є затребуваною. Медичний кисень, обладнання для ремонту трубопроводів, газогонів тощо – усе це має попит, і над цим ми продовжуємо працювати. І, звичайно, допомагаємо українським військовим, наближаємо нашу Перемогу.