Відродження  української артилерії та людські долі на війні

0
39

Артилерійські війська є основною вогневою силою в операціях, що проводяться Сухопутними військами із застосуванням звичайної зброї, й виконують до 65-70% загального об’єму завдання із вогневого ураження супротивника.

Але розробники воєнної доктрини України 2012 вважали, що артилерія, як головний засіб широкомасштабної війни, Україні не дуже потрібен. Тому Ракетні війська і артилерія ЗСУ, як і решта складових частин нашої армії, зустріли початок українсько-російської війни у важкому стані. У березні 2014-го року Сухопутні війська мали лише дві окремі артилерійські бригади (26-та і 55-та) з системами «Мста-С/Б», «Гіацинт-С/Б», «Піон», одну бригаду із «Точка-У» (19-та), а також три артилерійські полки (27-й, 15-й і 107-й), які мали на озброєнні РСЗВ «Ураган» і «Смерч».

Як у буремні дні 2014-го року українська артилерія підіймалася на ноги? Яку роль у цьому зіграв людський фактор, та що таке МАГ? Про це розповів нам учасник російсько-української війни, артилерист Валентин Будьонний.

Народився Валентин у місті Суми, там так само вчився, потім працював приватним підприємцем. А потім… Потім почалась війна, і в березні 2014-го року він пішов у військкомат та записався добровольцем. Його направили служити в артилерію. Досвіду було не багато, бо за своєю військовою спеціальністю Валентин тоді був спеціалістом з протиповітряної оборони. Але доля склалася так, що чоловік проходив службу у реактивній артилерії на машині РСЗВ «Ураган».

 Замість пяти в розрахунку лишалося троє

– Валентине, які відчуття були коли вперше побачили грізну машину РСЗВ «Ураган»?

– Коли побачив уперше свою машину, то спочатку не розумів, з якого боку до неї підійти (посміхається). Починав як водій, треба було відремонтувати машину, поставити її на хід. Це вже відбувалось в смт Гончарівське, куди нас направили одразу з Сум. Півтора місяця ми приводили техніку до бойового ладу, там вже й навчились опановувати її. Згодом став командиром машини. Потім – заступником командира взводу, з огляду на те, що людей не вистачало. Оскільки розрахунок машини має складати п’ять осіб, то нас, у найкращому випадку, лишалося троє. Тому треба було виконувати обов’язки і водія, і навідника, і номеру обслуги, і командира машини. Були випадки, коли дві машини обслуговували двоє бійців. Створили групу в травні 2014-го, а розпалася вона у 2015 році після чергового перемир’я та заборони на широке використання артилерії. Зрештою частина групи з меншим калібром продовжила виконувати задачі, а нас відвели під село Долина Слов’янського району.

– Коли ваш підрозділ заїхав у зону проведення АТО?

– Десь на початку літа 2014-го. Наш підрозділ брав участь у звільненні Слов’янська, тоді ми стояли в полі, за 5 кілометрів від Семенівки.

 Під час війни рух – це життя

– Розкажіть трохи, що таке МАГ?

– МАГ – це мобільна артилерійська група. У нас вона була перша й, мабуть, остання, в історії збройних конфліктів. У жодній країні світу, в жодній армії такого не було. Тож, почали ми «працювати» якраз зі звільнення Слов’янська до боїв під Дебальцевим. Командиром МАГу був талановитий полковник. У складі групи були: одна батарея нашої бригади (РСЗВ «Ураган»), батарея САУ 2С19 «Мста-С», батарея РСЗВ «Град» та ствольна артилерія. І ми були надзвичайно мобільні та ефективні. Під час війни рух – це життя. Тільки колонна нашої батареї, бойових машин, транспортно-заряджаючих, плюс машини обслуги, складала близько 28 машин. Уся група налічувала більш як 60 машин у постійному русі. Наприкінці 2014 року ми трохи поміняли тактику й працювали по декілька машин, бо якщо машин менше – то менша ймовірність, що у тебе влучать чи потрапиш під обстріл у відповідь.

Працювати доводилось по всій лінії фронту і на нулі також, хоча артилерія апріорі повинна працювати з тилу. Нам давалися цілі нам треба було відпрацювати їх протягом кількох хвилин. У більшості випадків все вирішували секунди, бо розбити ворожу колону що рухається за декілька десятків кілометрів справа непроста, але нестача боєприпасів навчила нас стріляти дуже влучно.

 – У чому була особливість вашої групи?

– Ніхто ніколи не знав, де ми за фактом знаходимось, нам давали тільки ціль і задачу, ми самі переміщувались. Шукали собі вогневі позиції та рубежі. Жили повністю автономно, й навіть наші війська не знали, де ми знаходимось. У нашій батареї було шість бойових машин, в основному в роботі були чотири та дві на ремонті (посміхається). Не було коли спати, іноді не було що їсти, і що цікаво, ніхто не нив, ніхто не втомлювався, всі просто робили свою роботу. Ледь не до самого початку зими 2014-го ми спали на землі, під машинами, в спальниках (спальний мішок). Та ніхто не хворів, не кашляв.

«У ворога ми були на «хорошому» рахунку»

– Валентине, багато чув про артилерійські дуелі цієї війни між ЗСУ та російськими окупантами. Чи траплялось вступати в такі протистояння?

– У ворога ми були на «хорошому рахунку», за одну нашу спалену машину вони обіцяли винагороду у 175 тис доларів. Але нас жодного разу ніхто не дістав, а от ми одного разу спалили російський «Ураган» під Дебальцевим. Днів п’ять ми полювали за ними, бо вночі поле бою – це наче великий театр, де добре видно, хто й звідки веде обстріл. Ми засікли позицію, звідки вівся ворожий вогонь, розрахували координати, відстань. Звісно, поцілити супротивника таким чином важко, але ми намагались. Довго результату не було, адже окрім приблизних координат треба знати рельєф та інші особливості. Але одного разу ми рухались колонною, й до нас підбіг офіцер ЗСУ зі словами: «У мене під Горлівкою тітка живе, вона телефоном передала мені, що за кладовищем стоять якісь дивні машини» та показав на мапі, де це знаходиться. Наступної ночі, а це був останній залп, який ми відпрацювали під Дебальцеве, ми накрили ті позиції. Десь через місяць ми знову зустріли того офіцера, він сказав, що тітка під час чергового дзвінку повідомила про згорілі дивні машини, які так і не зрушили більше з місця.

Переміщувались в основному вночі без світла, абсолютно без світла. Приборів нічного бачення тоді ще в нас не було, але, чесно кажучи, протягом десяти хвилин очі звикають і видно навіть вночі. Ба більше, якщо є зірки чи місяць світить – видно не гірше, ніж удень. Приїхав у відпустку додому, виїхав на власній машині у місто. Мене зупиняють поліціанти й питають, чого ви ввечері без світла їздите? Тоді я навіть не знайшовся що їм відповісти – звичка.

– Який спогад вашої війни найяскравіший?

– Коли ми щойно заїхали в зону АТО нас «забули» поставити на продовольство. Два тижні ми не їли хліба, а потім, коли волонтери привезли нам його, – який же смачний був той хліб. Тоді ми стояли біля села Крива Лука в Донецькій області. А про людей, з якими я служив, можу сказати одне – поки такі люди є, нас ніхто не переможе.

Роман БАЛАБОЙКО

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут