21 серпня 2014 року, Андрій Поляков, боєць батальйону Донбас стоїть біля машини, що має відвезти їх десь в степ під Курахове, де військовий гелікоптер мав доправити його з пораненими бійцями в Дніпро. У Андрія поважна причина – донька виходить заміж, командир відділення каже, що будь-який вибір бійця буде правильним і він його зрозуміє, адже життя швидкоплинне, та й сам чоловік встиг сповна впевнитись у цьому, бо вже мав побратимів, що відійшли у вічність. Героїчні люди, скільки планів на майбутнє вони мали…
«Поляк» народився та прожив більшість життя в Дніпрі, згодом переїхав в Донецьк, працював у міжнародній благодійній організації. Ветеран зізнається: «Особисто для мене війна почалася під час березневого мітингу за Україну в Донецьку коли я потрапив у бійню. Я прикривав колону наших мирних демонстрантів від нападу, зав’язалася бійка, я спіткнувся і мене просто втоптали в клумбу. В цей момент для мене почалася війна, я зрозумів що ці люди не зупиняться ні перед чим. Я бачив привезених росіян, бачив колони автобусів з Росії, бачив одних й тих самих пропагандистів на різних мітингах, провокаторів, які спеціально підривали натовп».
Далі події розверталися стрімко. В середині травня Андрію зателефонував добрий знайомий Олексій, який в майбутньому став його командиром відділення, та повідомив про формування добровольчого батальйону «Донбас», а 21 травня чоловік вже був там. Після курсу підготовки 1 штурмова рота, де проходив службу Андрій відправилась звільняти міста, села та містечка Луганщини від проросійських сепаратистів. Далі була Донеччина. 18 серпня «Донбас» увійшов в Іловайськ при підтримці ЗСУ: зведеної роти 51 ОМБр та РТГр 17 ОТБр (4 танки, 4 БМП, 82 бійці) і зумів закріпитися у західній частині міста та у школі.
Здивувала відсутність людей на вулицях, хоча було відносно тихо. Навкруги були обгорілі посадки та якісь гаражі. Ми мали зайти, закріпитися та провести зачистку перед подальшим штурмом центра міста, що планувався наступного дня. Коли ми постукали у двері школи, там було зачинено, жінка що відкрила їх зсередини одразу почала благати аби ми не вбивали їх, місцевих, що ховалися в підвалі школи. Це нас дуже здивувало, але люди були сильно налякані. Пізніше, коли ми розмістилися в школі ми почали спілкуватися з місцевими, тоді вони щиро здивувались, бо ми розмовляли російською, а дві третини нашої першої роти взагалі була з міст Донеччини, Луганщини та Криму. Навпроти школи був магазин, але води та їжі в ньому вже не було, ми набрали цукерок та роздали їх дітям у школі, аби малі так не лякалися. Клята пропаганда зробила з людьми свою справу, місцеві реально думали, що ми прийдемо їх вбивати, тим більше багато жінок мали чоловіків, що воювали за окупантів та обстрілювали їх рідне місто. Ми зробили в цій школі польовий шпиталь і ділилися з місцевими всім, що мали.
19 серпня батальйон «Шахтарськ» продовжував відвертати увагу ворога, здійснюючи напад з півдня двома частинами — вздовж залізниці та полями на с. Третяки. Взвод «Донбасу» захопив залізничне депо міста.
На другому чи на третьому перехресті під час руху до центра міста, зліва до нас виїхав мікроавтобус і буквально втерся в середину нашої колони. Це виявилися терористи, їх було п’ять чи шість осіб, вони гадали, що це їх колона. Схоже на нас в місті не очікували, тим більше форма тоді була у всіх в різнобіжності, а бойових машин у нас не було. Тоді до нас в полон потрапила достатньо відома особа громадянин Франції Юрій Юрченко, який був кореспондентом політвідділу так званого «міністерства оборони» самопроголошеної ДНР. Він вискочив з машини в формі з автоматом та почав вимагати дотримання його прав, бо він журналіст. Зброю у нього зрозуміло відібрали, але у нього виникла сутичка з «Семеркой» нашим снайпером, Юрченко намагався вдарити «Семерку» ногою в пах і поламав собі ногу. Саме це стало звинуваченням ніби то в катуваннях Юрченка в полоні. Згодом «Семерка» потрапив у полон, Юрченка обміняли та він упізнав добровольця в Донецьку. «Семерку» навіть готували для показового суду в Ростові, бо хлопець зі Львова, українськомовний, статний, але щось не склеїлося. «Семерка» відсидів у полоні 11 місяців, згодом його звільнили. Пізніше, 26 числа, коли я повернувся і був вже у Кураховому, я спілкувався з Юрченком. Він мені розповідав про те, як їх вивозили з Іловайська. Під Многопіллям почався мінометний обстріл, Юрченко був у гіпсі і не міг тікати, він просто стояв наче зачарований. Так от «Семерка» кинувся до нього, зіштовхнув його у канаву та накрив своїм тілом до кінця обстрілу. Але згодом, у своїх інтерв’ю російським «журналістам» правди цей негідник так і не сказав.
Повертаючись до подій 19 серпня, Андрій згадує, що під час просування до центру міста зав’язався бій, після понад чотирьох годин збройного протистояння їх роті довелось відступити. Було багато поранених, їх евакуювали до приміщення школи.
Серед загиблих у тому бою я пам’ятаю командира взводу розвідки «Скіфа» і мого взводного капітана «Шульца». Він мав два кульових поранення черевної порожнини, я заплющив йому очі та накрив його панамою. Як ми потім добиралися до школи я пам’ятаю погано, єдине, пам’ятаю, що ми одразу не дорахувалися «Микити» та «Бішута». До речі, вони лишилися в живих. Почасти фільм «Іловайськ» знятий по їх історіях. Вони сховалися в якійсь квартирі, «Бішут» мав контузію, а «Нікітос» отримав кулю під коліно коли кинувся його рятувати. Близько двох тижнів вони прожили в окупованому місті, потім їм вдалося виїхати з окупованої території в цивільному одязі.
Протягом 20 серпня підрозділ Андрія готував школу до оборони, але в ній, тієї ночі, вояки не ночували. Також впродовж дня вони намагалися зв’язатися з побратимами, що зникли.
Тоді «Мороз» мені сказав, типу, «Поляк», ти ж бачиш як все може скластися, а у тебе донька заміж виходить, пиши заяву на відпустку.
Десь о сьомій ранку 21 серпня школу накрили мінометами. Поранених було багато, тоді осколкове поранення отримав й відомий фотограф Глядєлов, що перебував там. Було вирішено вивозити поранених, тож їх завантажили у броньований КРАЗ, попереду їхала машина супроводу, загалом було три машини. Так, на швидкості десь 110 – 120 км/г вони й «летіли» до самого Курахового. При виїзді з Іловайську машини потрапили під мінометний обстріл, але швидкість була пристойною і міни лягали позаду їх.
В Многопіллі треба було дізнатися тактичну обставу в секторі, в той момент до мене підійшов командир відділення і сказав, я маю їхати до доньки на весілля попри все. Що у мене тоді коїлось в душі… Я жалкував через те, що не лишився, досі маю почуття провини перед побратимами. З одного боку я розумів, смерть не надто вже й далека штука, і це може бути моїм останнім шансом побачити доньку, з іншого боку – розумів що ніби тікаю. Всю дорогу я їхав та оглядався, а попустило тільки у вертольоті.
Андрій Поляков повернувся в зону АТО 26 серпня, але Іловайськ вже було оточено. За даними проміжного звіту слідчої комісії Верховної Ради України тоді керівництвом РФ було організовано вторгнення на територію Донецької області із застосуванням мінометних, артилерійських та реактивних обстрілів з російської території позицій Збройних Сил України. Наймасштабніше з них відбулось 24 серпня 2014 року, зокрема, за одну ніч на територію України прибули дев’ять батальйонно-тактичних груп до яких увійшли 3500 кадрових військових, а ще до 60 танків, 320 БМП і БМД, 60 гармат, 45 мінометів і 5 протитанкових ракетних комплексів.
Згідно зі звітом Генеральної прокуратури України, у ті дні ЗСУ та добровольчі з’єднання зазнали таких утрат: 366 українських військових загинуло, 429 дістали поранення різного ступеня тяжкості, 300 потрапили в полон. З урахуванням зниклих безвісти ця цифра може бути більшою, а тих, хто помер пізніше від поранень, ця статистика взагалі не враховує.
У серпні 2019 року в Україні було запроваджено День пам’яті захисників України, який відзначають 29 серпня. Дата присвячена до дня найбільших втрат української армії на Донбасі — дня виходу з оточення в Іловайську. Не варто забувати, що за кожною цифрою у графі людських втрат стоять десятки зруйнованих, покалічених людських доль. Це пам’ять, якою не можна поступитися, це злочини, які неможливо забути та пробачити, це війна у якій ми обов’язково повинні перемогти.