«Нас зустріли мінометним обстрілом». Гвардієць розповів про миротворчу місію українців у Боснії

0
214

Воїн – це не лише вибір чи доля, але й потяг крові, впевнений Ігор Артеменко – боєць батальйону імені Героя України Сергія Кульчицького. На початку 90-х він брав участь у миротворчій місії у Боснії. Десять років у лавах правоохоронних органів боровся з наркомафією. Потім працював у безпекових структурах. З 2016 року служить у Національній гвардії України. Мріє, щоб його батальйон повернувся на передову.

Майбутній миротворець виростав у родині військового у Новоград-Волинську на Житомирщині, де стояла танкова дивізія величезна на той час. Його батько побував у багатьох «гарячих точках», тож Ігор з дитинства мріяв стати воїном. Щойно потрапив строкову службу почав проситись на Кавказ, потім Таджикистан. Мрія збулась, коли потрапив на відбір до миротворчої місії, наприкінці 1992 року. З ним прибуло сімсот претендентів – відібрали трохи більше сотні.

«Там були десантники, розвідники, танкісти, всі роди військ. «Молодих» не брали, а лише тих, хто вже відслужив півтора, або два роки. Формували 240 окремий спеціальний батальйон. З нами займались медики, сапери, психологи. Ми здавали багато нормативів. Дуже швидко багато хлопців відсіялося. Хтось не здав фізпідготовку, хто підробив згоду батьків, і його на цьому впіймали, дуже багато відсіяли психологи. Я пройшов легко, бо виростав у військовому середовищі. Нас переодягли у нові камуфляжі. Мабуть, ще тоді в Україні ні в кого не було таких. За пару днів ми вже вилетіли у Загреб», – розповів Ігор.

Бійців готували три тижні. Зокрема їм показували документальні фільми про довоєнну Югославію, намагалися пояснити гуманітарні, етнічні та релігійні нюанси, з якими доведеться зустрітись. Проте розуміння того, що на них чекає, прийшло дещо пізніше.

«Хлопці в місії отримували по півтисячі доларів на місяць. Тоді це були божевільні кошти. Але під час дозаправлення у Загребі, до нас підсіли троє хлопців на милицях та з протезами – вони підірвалися на БТР. Всі веселощі як рукою зняло – всі зрозуміли, куди вони летять. За годину ми приземлились у Сараєво. Тільки відкрився борт нашого вантажного літака, залітають якісь люди починають нас виштовхувати з літака, лаятись, щоб швидше ворушились. Навколо все стріляло, вибухало. Аеропорт розбитий – нічого живого! Ми бігли крізь лабіринт мішків з піском, висотою метри два. Забігли у розбитий аеропорт. А навпроти нас стояла тоді ротація хлопців, яких ми змінювали. Почали кричати одне одному, хто та звідки. Там були з усієї України: хто зі Львова, хто з Житомира. Почали нам цигарки «Мальборо» кидати, а у нас тоді була лише «Прима» без фільтру», – згадує гвардієць.

Хлопців на БТРах відвезли до батальйону, що дислокувався у колишніх казармах військового училища імені Йосипа Броз Тіто. Розподілили по підрозділах. Стрільба у місті сприймалася рутиною.

«Поряд проходила центральна вулиця. Навпроти була сербська територія, за нами – боснійська. Все, що не долітало чи перелітало, летіло у наш батальйон під час обстрілів. Були загиблі через перехресний вогонь. З готелю поряд по нас «працював» снайпер. Ми дотримувались нейтралітету, проте боснійці нас тоді не сприймали. Боялись, що ми дамо зброю сербам. Ті ж навпаки вважали, що ми їхні брати, у них було багато найманців з колишнього СРСР», – пояснив військовослужбовець.

Цивільним вижити країні, що воює, було непросто. Села в низинах легко блокували кулеметники та снайпери. Єдина надія – «гуманітарка».

«Одного разу ми заїхали у мусульманське село з канадцями та французами. Ми – вогневе прикриття, канадці – розмінування, а французи відповідали за медицину. Населення там півроку сиділо без їжі. Але я тоді побачив, що там панувало «право сильного» і був жорсткий патріархат. Воювали там теж інакше. Таких позицій як у нас не було. Сараєво теж знаходиться у низині. Коли потрапили на позиції сербів, побачили зариті у скелі танки. Гармати «дивилися» зверху просто в місто. Ще снайпери дуже сильні були. Багато жінок серед них: це була країна зимових видів спорту, зокрема біатлону. Бачив, як снайпер так «зняв» боснійця, коли біля нашого КПП. І цілий день не давав його забрати», – поділився Ігор.

Постійний контингент українців у Силах ООН з охорони в Югославії складав тисяча триста осіб. Місія тривала з 1992 по 1995 року. П’ятнадцять наших співвітчизників віддало життя, намагаючись встановити мир на багатостраждальному Балканському півострові. Югославські війни завершились у 2001 році. На карті Європи з’явилося сім нових держав. Наприкінці бесіди Ігор розповів, що у Сараєво йому вдалося спіймати хвилю з Горлівської залізничної станції, і він спілкувався зі своїм старим товаришем. Досі дивується, адже їх відділяли тисяча шістсот кілометрів. Він не знає, яку сторону обрав нині той товариш, адже Горлівка наразі окупована. Доброволець, зізнається, що тоді навіть не уявляв, що побачене ним на початку 90-х у чужій країні жахіття, принесуть у його державу російські окупанти.

Нині воїн виконує завдання в районі проведення ООС.

Прес-служба угруповання НГУ в ОТУ «Північ»

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут