Видатний український державотворець, політик, діяч руху опору, публіцист, ініціатор Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) своєю зброєю вважав слово – праведне, незламне, міцне, як криця. Колись під час випускного вечора в університеті В’ячеслав Чорновіл дав клятву, що завжди боротиметься за Україну. Так і сталось.
Про свою непримиренну позицію борця з радянською тоталітарною системою В’ячеслав Чорновіл уперше відкрито заявив 4 вересня 1965 року — коли на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» разом із Василем Стусом та Іваном Дзюбою виступив проти арештів української інтелігенції.
У 1967 році В’ячеслав Чорновіл був засуджений до 6 років колонії суворого режиму за книгу про шістдесятників «Лихо з розуму».
У 1970-му видає підпільний журнал «Український вісник». У 1979-му — стає членом Української Гельсінської групи.
Колись під час ув’язнення на іронічне запитання адміністрації: «Якби зараз постала незалежна Україна, ким би ви там були?» Чорновіл відповів: «Як ким? Редактором опозиційної газети!».
У 1989 році за активної участі В’ячеслава Чорновола створено «Народний рух України за Перебудову» (згодом – Народний рух України). На Донеччині крайове об’єднання Руху зорганізувалося з Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки, створеної невеликою групою українських патріотів. 22 квітня 1989 року в Донецьку відбулися установчі збори обласної філії УГС, організатором яких був журналіст-дисидент В’ячеслав Чорновіл. Саме на його запрошення тут зібралися 11 активних і патріотично налаштованих мешканців області.
Втім, це було далеко не перше відвідання Чорноволом Донецької області. В молоді роки, навчаючись у Київському університеті, Славко вирізнявся своїми волелюбними поглядами серед однокурсників, за що й мав неприємності. У 1955 році він, закінчивши школу, вступив на філфак Київського державного університету, потім перевівся на журналістику, і через низку проблем, що виникли в нього з комуністичною владою, його почали вважати «неблагонадійним». Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов) на металургійному заводі імені Ілліча. 1957-1958 навчальний рік для нього пройшов саме на виробництві. Спочатку працював там теслярем, а потім влаштувався до виїзної редакції газети «Київський комсомолець». Це були роки масштабного будівництва, і при заводі щодня на базі корпункту республіканської газети видавався друкований спецвипуск формату А-4, присвячений подіям на підприємстві. В’ячеслав Чорновіл зміг уже тоді вдихнути у зміст локального «бойового листка» критичні речі, причому критика, висловлювана молодим автором, насправді мала вплив і була дієвою. В’ячеслав жив у робітничому гуртожитку неподалік підприємства, а на роботу діставався трамваєм.
У лютому 1997 року в Маріуполі відбувалося святкування 100-річчя Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, і на урочистості прибула делегація парламентаріїв на чолі з головою Верховної Ради України Олександром Морозом. До складу делегації входив і В’ячеслав Чорновіл.
Про події квітня 1989 року в Донецьку за участю В’ячеслава Чорновола згадує Ілля Шутов, який на той час був головою обласного Товариства української мови
ім. Тараса Шевченка, а також – юристом Київського райвиконкому міста Донецька:
«На збори засновників 22 квітня 1989 року приїхав В’ячеслав Чорновіл, де я, юрист Київського райвиконкому міста Донецька, його вперше побачив…
Підставою, для «легальної» присутності на зборах стала скарга сусіда-«стукача» на Володимира Мазанова, що він на своїй квартирі збирає «антисовєтчиков», «які галасують і прізивают к свєрженію КПСС».
Належно виконуючи свої обов’язки юриста виконкому, я взяв офіційний дозвіл голови виконкому Володимира Рибака (хоча збори вже були у позаробочий час), для з’ясування обставин по скарзі «стукача», пішов на збори, про які мене заздалегідь попередили.
Перед під’їздом стояли троє, які своєю зовнішністю нагадували «філерів», та відступати нікуди, іду у під’їзд, заповнений кагебістами, мєнтами, та іншими «свідками» (в т. ч. стукач), у цей час відкриваються двері квартири В. Мазанова, мєнти завалюють у приміщення, скручують Володимира, і я чую В’ячеслава Чорновола, який твердим голосом цитує конституційні права про свободу зборів…
Присутність юриста райвиконкому різко зняла напруження, адже я так саме закликав дотримуватись Конституції.
В. Мазанова, якого скрутили мєнти, відпустили, він ще довго скаржився, що йому в процесі боротьби повикручували пальці, й після цього вони періодично у нього боліли…
Збори не розігнали, і організація на Донеччині була створена.
Наступного разу з В’ячеславом Чорноволом шляхи пересіклись у мандатній комісії установчих зборів Народного руху України, членом якої я став, увійшовши до оргкомітету з’їзду.
В’ячеслав Чорновіл прийшов вирішити питання повноцінного мандату для членів УГС, адже на з’їзд вони пройшли як запрошені. Він був коректний і переконливий. УГС мандати отримала. Таким самим переконливим він був кандидатом в Президенти України».
Вибори Президента України проводилися одночасно з Всеукраїнським референдумом щодо незалежності України. Бюлетень Референдуму містив текст Акту проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.
Було запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую».
Активіст Народного Руху України Микола Тищенко із першого по останній день РУХу обіймав одну й ту ж саму посаду – відповідального секретаря крайової організації РУХу, або, інакше кажучи, голови виконавчого комітету. Події 1991 року він згадує так:
«Повідомлення про проведення Референдуму 1 грудня всі ми зустріли неоднозначно. Адже нам були відомі настрої на Донеччині, де більшість населення готова була підтримувати Совєтський союз, тим більше 17 березня вже проходив референдум. «Для чого ще? – дивувалися ми. – Що ми на цьому референдумі можемо здобути?». Втім, рішення прийняте, президентські вибори оголошені, й треба було знову закочувати рукава і знову братися за роботу.
Був утворений Штаб із підготовки проведення Референдуму. Розпочата агітаційна робота, і мене призначили довіреною особою В’ячеслава Чорновола по Донецькій області на президентських виборах. Втім, ми розуміли, що пріоритетом було саме проведення Референдуму, оскільки йшлося про здобуття Україною незалежності. І коли пізніше виявилося, що по Донецькій області Чорновіл набрав 9,4%, а не 7%, то для мене це був дуже хороший результат. Пізніше виявилося, що цей результат уже ніколи не був перевищений ніякою рухівською кампанією. Ніколи вже РУХ не набирав по Донецькій області більше цієї цифри.
В усякому разі ми вели цю агітаційну кампанію на позитиві, на тому, що незалежна Україна буде сильною, спроможною, демократичною, буде вільною. Ну, а хто вже буде президентом, – нехай кожен обирає сам. І успіх цієї кампанії був обумовлений тим, що ми не дурили людей, не лицемірили, не чіплялися до людей, не нав’язували їм свій вибір, а говорили: «Ми надаємо вам свободу вибору. Голосуйте за кого хочете, але тільки за Україну!». Щоб ми керували Україною, а не керував нею хтось із москви».
Український народ підтвердив прагнення жити в незалежній державі – 90,32% учасників референдуму відповіло: «Так, підтверджую». Загалом в голосуванні взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України.
Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі.
У Києві незалежність України підтримали 92,88 відсотка виборців, у Донецькій області – 83,9%, в Луганській – 83,86%. А в Автономній республіці Крим сказали «Так» незалежності Української держави 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим – 57,07%.
Саме після 1 грудня 1991 року Україну почали визнавати інші країни світу: 2 грудня – Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина,
4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня – російська федерація, Аргентина, Болгарія і так далі.
А 8 грудня 1991 року Біловезька угода констатувала припинення існування СРСР.
Одночасно з Референдумом
1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори Президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.
«Отже, перемога була здобута! – наголошує у своїх спогадах Микола Тищенко. – Головну мету було досягнуто. Незалежність України було вже проголошено й визнано, і залишалося найскладніше: працювати і працювати».
На знімках: під час приїзду В’ячеслава Чорновола до Донецька.